Навічно у списках ліцею
БРУСОВ СЕРГІЙ ЛЕОНІДОВИЧ
(07.02.1992 – 18.08.2022)
Брусов Сергій Леонідович народився 7 лютого 1992 року в селищі Печеніги Харківської області. Його дитинство та юність пройшли серед мальовничих краєвидів рідного краю, який він любив усім серцем.
У 2009 році Сергій закінчив Печенізький ліцей ім. Г. І. Семирадського. Вчителі та однокласники пам’ятають його як цілеспрямовану та фізично загартовану людину. Продовжив навчання у Харківському радіотехнічному коледжі, де у 2012 році здобув фах за спеціальністю «Ремонт побутової техніки».
Особливою сторінкою життя Сергія був спорт. Він професійно займався важкою атлетикою та гирьовим спортом. Завдяки незламній волі та постійним тренуванням, став багаторазовим чемпіоном України та здобув почесне звання кандидата у майстри спорту. У мирний час Сергій присвячував себе праці на будівництві та дбав про красу рідної землі, займаючись озелененням парків і скверів.
Захист Батьківщини став для Сергія справою честі. З 2014 по 2015 роки він проходив службу в лавах Національної гвардії України. У 2015 році брав безпосередню участь в антитерористичній операції (АТО) на сході країни, виявляючи стійкість та вірність присязі.
З початком повномасштабного вторгнення Сергій знову став до лав захисників. 18 серпня 2022 року, під час виконання бойового завдання у селищі Питомник Харківської області, життя воїна обірвалося.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Брусов Сергій Леонідович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Похований у рідному селищі Печеніги.
Сергію, мужньому захиснику, чемпіону та патріоту назавжди залишиться 30...
__________________________________________________________________________________________________
ЗУБКО ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
(07.02.1986 – 07.08.2022)
Зубко Олександр Володимирович народився 7 лютого 1986 року в селищі Печеніги Харківської області. Тут минуло його дитинство, сповнене мрій та планів на майбутнє.
Шлях до знань Олександр розпочав у Печенізькій школі І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2001 році. Повну загальну середню освіту здобув у 2003 році в Печенізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. Г. І. Семирадського. Олександр був людиною праці: у 2005 році він закінчив комбінат «Харківзалізобетон», здобувши фах лицювальника-плиточника. Згодом, у 2007 році, опанував професію тунельного робітника у технічній школі Харківського метрополітену.
Професійна діяльність Олександра була пов’язана з розбудовою та благоустроєм: він працював у Харківському метрополітені, будівельній компанії «Ікон», а пізніше — оператором виробничої лінії. Колеги та знайомі пам'ятають його як відповідальну, працьовиту та тактовну людину.
Військовий шлях Олександра розпочався зі строкової служби у 2005-2006 роках. Він одним із перших став на захист країни, коли у 2014 році розпочалася російська агресія, відслуживши рік за мобілізацією в зоні проведення АТО.
З початком повномасштабного вторгнення рф, 16 березня 2022 року, Олександр знову без вагань повернувся до лав Збройних Сил України. У званні солдата на посаді водія-кулеметника військової частини А7402 він боронив рідну Харківщину. Його бойовий шлях проходив через найгарячіші точки оборони Харкова.
07 серпня 2022 року, у свій день народження (йому виповнилося рівно 36 років), під час виконання обов'язків військової служби у місті Харків, серце воїна зупинилося.
Олександра поховали з військовими почестями 10 серпня 2022 року на рідній землі в селищі Печеніги. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові. Мужньому захиснику назавжди залишиться 36....
____________________________________________________________________________________________
СКОЧКО ОЛЕКСІЙ ЮРІЙОВИЧ
(27.12.1999 – 07.09.2022)
Скочко Олексій Юрійович народився 27 грудня 1999 року в селищі Печеніги Чугуївського району Харківської області. Його життєвий шлях був коротким, але сповненим справжньої мужності та любові до Батьківщини. Перші кроки до знань Олексій зробив у 2006 році в стінах Печенізької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. Згодом продовжив навчання в Печенізькому ліцеї ім. Г. І. Семирадського. Після школи юнак обрав професійний шлях, вступивши до Чугуївського професійного ліцею, де опанував спеціальність меліоратора широкого профілю.
Проте Олексій не шукав спокійного життя у мирний час. Його серце належало Україні, тому одразу після навчання він прийняв вольове рішення — пішов добровольцем у зону проведення Антитерористичної операції (АТО). Військова справа стала його покликанням. У лавах Збройних Сил України він пройшов шлях від бійця до молодшого сержанта, згодом обійнявши відповідальну посаду командира другого гранатометного відділення.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олексій стояв на захисті рідної Харківщини. За свою відвагу та самовідданість був нагороджений медалями «Учасник АТО», «Ветеран війни», «За мужність» та «За оборону Харкова». Побратими пам'ятають його як надійного командира та вірного друга, який ніколи не відступав перед труднощами.
07 вересня 2022 року, під час виконання бойового завдання в напрямку села Василенкове Шевченківського району Харківської області, Олексій Юрійович загинув, захищаючи право українців на вільне майбутнє.
Вічний спокій Герой здобув на рідній землі, на Печенізькому кладовищі. Його ім'я навічно закарбоване на Алеї Слави в селищі Печеніги як символ незламності нашого народу. Олексію назавжди залишиться 22...
____________________________________________________________________________________________
ТАРАСЕНКО МАКСИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
(10.02.1993 – 05.06.2023)
Тарасенко Максим Олександрович народився 10 лютого 1993 року в селі Бугаївка Ізюмського району Харківської області. Згодом життя Максима було тісно пов’язане з Печенізьким краєм, де він зростав, навчався та формувався як особистість.
Навчався у Печенізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. Г. І. Семирадського. Максим з юнацьких років був вольовою та фізично загартованою людиною: щиро любив спорт, був постійним відвідувачем секції важкої атлетики. Його пам’ятають як щирого, працьовитого та надійного друга, готового завжди прийти на допомогу.
До початку повномасштабного вторгнення рф в Україну Максим працював водієм у Краснокутському м’ясокомбінаті. Саме звідти він був призваний до лав Збройних Сил України, щоб боронити рідну землю від загарбників.
Службу проходив у складі 23-ї окремої механізованої бригади (23 ОМБр) на посаді навідника. Побратими цінували його за влучність, спокій та беззаперечну відвагу у найскладніших бойових умовах.
Свій останній бій Максим прийняв 05 червня 2023 року поблизу села Левадне Запорізької області. Він загинув як справжній Герой, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі: Максим ціною власного життя врятував свого командира від розриву артилерійського снаряда.
За особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Тарасенко Максим Олександрович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Похований воїн у селищі Печеніги. Мужньому захиснику назавжди залишиться 30...
____________________________________________________________________________________________
ОРИНКО ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ
(29.05.1984 – 04.05.2022)
Оринко Володимир Володимирович народився 29 травня 1984 року в селищі Печеніги Харківської області. У рідному краї минули його дитячі та юнацькі роки, тут він здобув середню освіту в Печенізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім. Г. І. Семирадського.
Володимир був майстром своєї справи та людиною з «золотими руками». Тривалий час він працював у приватному господарстві слюсарем-зварювальником. Колеги та односельці пам'ятають його як сумлінного працівника, надійного товариша та людину щирої душі.
Військовий гарт Володимир здобув під час проходження строкової служби у лавах Збройних Сил України. Коли на нашу землю прийшла велика війна, він не зміг залишатися осторонь. З перших днів повномасштабного вторгнення рф Володимир добровільно став до лав захисників Батьківщини.
Службу проходив у мінометній батареї військової частини А7402 на відповідальній посаді старшого бойового медика. Його завданням було рятувати життя побратимів під вогнем, і він виконував цей обов'язок до останнього подиху.
04 травня 2022 року, під час виконання бойового завдання поблизу селища Старий Салтів на Харківщині, Володимир отримав важке поранення. Серце Героя зупинилося в евакуаційному автомобілі під час транспортування до медичного закладу. Він пішов у вічність, рятуючи інших.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Оринко Володимир Володимирович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Похований воїн на рідній землі, на Печенізькому кладовищі. Мужньому захиснику та рятівнику назавжди залишиться 37...
________________________________________________________________
МОВЧАН ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ
(17.02.1993 – 04.12.2023)
Мовчан Іван Олексійович народився 17 лютого 1993 року в селі Лозова Великобурлуцького району Харківської області. Згодом його родина обрала своїм домом селище Печеніги Чугуївського району, де Іван продовжив навчання у ліцеї імені Г. І. Семирадського.
У 2011 році Іван закінчив Чугуївський професійний ліцей, здобувши професію столяра. Проте справжньою пристрастю його життя стало бджільництво. Це було не просто захоплення, а покликання душі. Починаючи з допомоги знайомим, він згодом створив власну пасіку. Іван надзвичайно трепетно ставився до своєї справи, з великою любов’ю та ласкою називаючи бджіл «своїми дівчатками».
Коли ворог прийшов на рідну землю, мирний пасічник став до лав захисників. 17 червня 2023 року Іван був призваний до Збройних Сил України. Він обрав один із найвідповідальніших шляхів — порятунок побратимів. Пройшовши спеціалізоване навчання, він на «відмінно» опанував фах бойового медика взводу. Командування відзначало його як рішучого, наполегливого воїна з природними лідерськими якостями.
Службу проходив у військовій частині А2718. Старший бойовий медик Мовчан щодня ризикував життям, аби витягнути поранених із пекла війни. Його власний шлях обірвався 4 грудня 2023 року поблизу населеного пункту Новомихайлівка Покровського району Донецької області під час смертельного ворожого обстрілу.
За визначну мужність та героїзм, виявлені у захисті Батьківщини, Іван Олексійович Мовчан був посмертно відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Похований Герой на Печенізькому кладовищі. Йому назавжди залишиться 30...
____________________________________________________________________________________________
ВАРИВОДА ВАЛЕРІЙ ВАЛЕРІЙОВИЧ
(01.05.1985 – 17.11.2022)
Варивода Валерій Валерійович народився 1 травня 1985 року в селищі Печеніги Чугуївського району Харківської області. У рідному селищі минули його дитячі роки, тут він здобув середню освіту в Печенізькій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів.
Валерій був надзвичайно здібною та освіченою людиною, прагнув знань у різних сферах. У 2002 році він вступив до Харківського інституту східнознавства і міжнародних відносин на факультет «Дипломатія. Арабські відносини». Згодом продовжив навчання у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті на факультеті «Аудит». Валерій мав неабияку підприємницьку жилку: у 2012 році зареєструвався як приватний підприємець у рідній громаді, а з 2014 року працював у великій міжнародній логістичній компанії.
Початок повномасштабного вторгнення змінив життя успішного чоловіка. Вже 9 березня 2022 року Валерій Валерійович добровільно став до лав захисників, вступивши до Чугуївської територіальної оборони (в/ч А7291).
Бойовий шлях Валерія був сповнений важких випробувань. 9 квітня 2022 року внаслідок ракетної атаки під Чугуєвом він отримав перше поранення. Повернувшись у стрій, під час запеклих боїв у селі Базаліївка отримав друге поранення. Проте ні біль, ні небезпека не зупинили воїна — він брав участь у звільненні та захисті міста Вовчанськ.
У листопаді 2022 року, після короткого відновлення, підрозділ Валерія отримав бойовий наказ висунутися на Ізюмсько-Лиманський напрямок. 15 листопада воїни прибули на позиції поблизу села Плащанка Луганської області.
17 листопада 2022 року, під час захисту бойової позиції, життя Валерія Вариводи обірвалося внаслідок смертельного удару ворожої авіабомби. Він загинув як справжній Герой, до останнього подиху боронячи українську землю.
За особисту мужність, самовідданість та вірність військовій присязі Варивода Валерій Валерійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Похований захисник на рідній землі — на Печенізькому кладовищі. Йому назавжди залишиться 37...
____________________________________________________________________________________________
АНДРЄЄВ МИКОЛА АНАТОЛІЙОВИЧ
(11.12.1990 – 13.01.2024)
Андрєєв Микола Анатолійович народився 11 грудня 1990 року в Харкові. Його дитинство та шкільні роки були нерозривно пов’язані з містом Харковом та селищем Печеніги, де він навчався у місцевому ліцеї. Середню освіту здобув у 2008 році, закінчивши «Козацький ліцей» у смт Есхар. Вчителі та друзі пам’ятають Миколу як сумлінного, вихованого учня та людину з великим серцем.
Після школи Микола став студентом Харківського державного університету харчування та торгівлі, проте життєві обставини змусили його залишити навчання та розпочати трудовий шлях. У 2011 році він пройшов строкову службу в лавах Збройних Сил України, де здобув перший військовий досвід.
З початком повномасштабного вторгнення рф Микола не зміг залишатися осторонь. Поки чекав на мобілізацію, він виявив справжню відданість рідному краю: разом із друзями в Печенігах Микола допомагав односельцям долати наслідки ворожих обстрілів. Він власноруч розгрібав завали, лагодив дахи та відновлював пошкоджені будинки, ставши опорою для багатьох земляків у найважчі часи.
05 грудня 2023 року Микола Анатолійович був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після проходження фахової підготовки він став навідником аеромобільного батальйону військової частини А0224. Попри небезпеку, він мужньо виконував бойові завдання, демонструючи стійкість та вірність військовій присязі.
13 січня 2024 року в запеклому бою поблизу села Новомихайлівка Покровського району Донецької області життя Героя обірвалося. Микола загинув, захищаючи волю та незалежність України, до останнього подиху залишаючись вірним сином своєї держави.
Похований захисник на кладовищі у селищі Печеніги. Миколі назавжди залишиться 33...
________________________________________________________________________________________
ДАНИЛЬЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ЮРІЙОВИЧ
(27.03.1997 – 14.11.2025)
Данильченко Олександр Юрійович народився 27 березня 1997 року в селі Кицівка Чугуївського району Харківської області. Серед мальовничої природи рідного краю він зростав та формував свій світогляд, здобувши середню освіту в Печенізькому ліцеї ім. ГІ. Семирадського.
Свій життєвий шлях Олександр обрав за покликом серця, вирішивши присвятити себе найблагороднішій справі — рятуванню людей. Після школи він закінчив Харківський медичний коледж №1. До початку повномасштабного вторгнення Олександр працював на передовій боротьби за людське життя: спочатку в нейрохірургічному відділенні обласної клінічної лікарні, а згодом — у медичній лабораторії. Колеги згадують його як людину виняткового спокою, професіоналізму та надзвичайної відповідальності.
Поза професійною діяльністю Олександр мав справжнє захоплення технікою. Він був майстром на всі руки, міг годинами розбиратися в механізмах автомобілів та мотоциклів, завжди відгукувався на прохання друзів чи сусідів допомогти з ремонтом.
У березні 2024 року Олександр прийняв вольове рішення — добровільно став до лав Збройних Сил України. У розвідувальному підрозділі він обійняв посаду санітарного інструктора. Тут його медичні знання та відвага стали вирішальними: він рятував побратимів під ворожим вогнем, стаючи для них останньою надією в найнапруженіші моменти бою.
Життя Олександра Юрійовича обірвалося 14 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Вербове. Він загинув як Герой, залишаючись вірним медичній клятві та військовій присязі до останнього подиху.
Поховали захисника на Алеї Слави у місті Харкові. Олександр залишиться в пам'яті рідних, друзів та вдячних пацієнтів як людина великої душі та непересічної мужності, яка завжди була там, де найважче — і в лікарняній палаті, і на полі бою. Олександру назавжди залишиться 28...
__________________________________________________________________________________________
ОЛІЙНИК АНДРІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ
(22.05.1977 – 25.08.2024)
Олійник Андрій Віталійович народився 22 травня 1977 року в селищі Печеніги Чугуївського району Харківської області. У 1994 році закінчив Печенізьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Вчителі та однокласники пам’ятають Андрія як надзвичайно спокійну, допитливу та доброзичливу людину, на яку завжди можна було покластися.
Після школи Андрій продовжив навчання у харківському бізнес-коледжі. Його трудовий шлях був різноманітним: він працював будівельником, виготовляв металопластикові конструкції, а також доторкнувся до мистецтва, працюючи монтером сцени в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Особливий період його життя був пов’язаний із книгами — працюючи менеджером із продажу художньої літератури, Андрій відкрив для себе світ фантастики. Це захоплення переросло у справжнє хобі: він зібрав велику домашню бібліотеку, а найцікавішими творами завжди залюбки ділився з батьками.
Повномасштабне вторгнення рф Андрій зустрів із твердим наміром захищати рідну землю. Через тяжку травму, отриману ще в дитинстві, йому неодноразово відмовляли в мобілізації за станом здоров’я. Проте мужність та наполегливість перемогли — на початку червня 2024 року він все ж таки зміг стати до лав територіальної оборони.
Після навчання у Дніпрі солдат Олійник обійняв посаду вогнеметника у складі 116-го окремого батальйону територіальної оборони (в/ч А7282) 110-ї окремої бригади ТрО. Він виконував бойові завдання на одному з найгарячіших напрямків фронту.
25 серпня 2024 року, під час проведення оборонної операції в районі населеного пункту Катеринівка Покровського району Донецької області, життя Андрія Віталійовича обірвалося внаслідок ворожого танкового та мінометного обстрілу.
Поховали бійця у рідних Печенігах. У воїна залишилися дружина, син та батьки. Андрію Віталійовичу назавжди залишиться 47...
____________________________________________________________________________________________
МОВЧАН ДАНИЛО ЄВГЕНІЙОВИЧ
(19.01.2004 – 09.08.2025)
Мовчан Данило Євгенійович народився 19 січня 2004 року в мальовничому селі Мартове на Харківщині. Його дитинство минуло під чистим небом рідного краю, а перші кроки до знань він зробив у Мартівському ліцеї. Старші класи Данило закінчував у Печенізькому ліцеї ім. Г. Семирадського. Вчителі та друзі пам'ятають його як щирого, допитливого юнака з вогнем у очах — він завжди був у центрі подій, брав активну участь в учнівському самоврядуванні та вмів вести за собою інших.
У 2021 році Данило зробив свідомий вибір, який визначає долю справжнього чоловіка — він обрав шлях воїна, вступивши до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Почавши шлях курсантом, завдяки своїй наполегливості та гострому розуму він став командиром відділення групи артрозвідки. Його професіоналізм був відзначений військовими званнями старшого солдата, а згодом — молодшого сержанта.
З 21 червня 2025 року Данило боронив Україну у складі 15-ї окремої артилерійської бригади (в/ч А1108). Як командир взводу радіолокаційної розвідки батареї артилерійської розвідки, він був «очима» нашого війська, щодня наближаючи перемогу своєю майстерністю та відвагою.
Він був зовсім молодим, але мав дорослі мрії: Данило щиро кохав і планував створити міцну родину, готуючись до найщасливішого дня — свого весілля. Проте ворожий «Шахед» обірвав ці мрії 9 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання у місті Балаклія.
У свої найкращі роки він став до лав Небесного Воїнства, віддавши найцікавіші роки та саме життя за свободу кожного з нас. Його жертовність є найвищим проявом патріотизму. Світла пам'ять про Данила Мовчана — вірного сина України, талановитого командира та мужнього Героя — назавжди залишиться в серцях рідних, друзів та вдячних земляків.
Низький уклін Герою! Вічна слава! Данилу навіки 21…
